Загублений рай: подорож з Ганною Фрост
В 7-м випуску журналу Sidetracked Ганна Фрост ділиться уривками спогадів про своє повернення в Папуа-Нову Гвінею – через майже 30 років після того, як її родина переїхала, – щоб займатися бігцем і досліджувати місцеве високогір'я. Дин Леслі супроводжував її під час подорожі. А ми перевели цей матеріал.
Ганна Фрост, або «Фрості», – дуже відома особистість серед тих, хто стежить за життям трейлраннінгу й ультрамарафону. Ця спортсменка з відкритою посмішкою буквально заражає своїм ентузіазмом і вражає кількістю перемог. Тем неімовірніше спостерігати, як вона зворушливо розкривається перед камерою. Ганна плаче, розповідаючи про події останніх років своєму життя. Сидячи в рідному домі в новозеландському Данидіне, вона відкриває нам своє серце, говорячи про весь чесно й відкрито. Ніякого лиску, ніякої сентиментальності – лише правда життя.
Легкість і компактність сучасних камер зробили спортивні зйомки куди більш доступними, а YouTube, Vimeo і соціальні мережі подарували нам неймовірну можливість насолоджуватися ними й ділитися задоволенням із друзями. Ні дня не проходить без чергового яскравого, якісного відео, «залитого» у мережу. Ці відео роблять нас багатше. Вони надихають нас і будять наш інтерес, служачи своєрідними вікнами в ті куточки миру, до яких ми не завжди можемо дотягтися: не дозволяє надто насичений робочий графік, або це занадто далеко, або нам банально бракує часу на подорожі. Занурюючи нас у пригоди, відео є невід'ємне цінністю нашого життя. У реальному ж світі лише деякі спогади відкладаються в нашій пам'яті крім тих, які ми запам'ятовуємо за допомогою камер. Можна назвати ці відео чимсь начебто солодкої цукерки. Усі ми любимо насолоди, але коли щось більш глибоке з'являється на обрії, воно здатне розповісти більш видатну історію й вплинути на наші життя й без п'ятихвилинного стрибка адреналіну. Саме такі історії дійсно резонують і надихають, оскільки вони народилися в багаття, а не на екрані модного гаджета.
Вертаючись до зйомок, у якийсь момент Фрості кидає оком на когось за межами камери – це Дин Леслі, режисер, – і запевняє його, що вона в порядку, щоб продовжувати. Дин малює картину взаємної довіри й поваги. Вони зустрілися під час його першої роботи для Salomon ще в 2011 році, у Блакитних горах Австралії. Оскільки Леслі виконував усе більше роботи для Salomon, знімаючи багато з телеепізодів компанії, їх з Ганною регулярне співробітництво, що культивувала довіра й дружбу, було неминучим. Функціями режисера можна назвати спостереження й зйомку, але характер натурних зйомок перетворює всю знімальну групу в єдину команду. Саме командний дух змусив Фрості поділитися своєю історією із широкою публікою. Вона знала Діна й знала, що той покаже її співчутливо, доброзичливо й виважено.
Пройшло вже час із тих пор, як Дин Леслі зняв «Будинок у Данидіне» (Home in Dunedin) з Ганною Фрост. Втім, завжди було відчуття, що крапка в цій історії ще не поставлена. « Як по мені, «Будинок у Данидіне» став твердим і відвертим визнанням», - говорить Леслі. «Але стимулом до його зйомки послужила винятково рішучість самої Фрості. Я праг розповісти історію до кінця – про те, як вона розверталася далі».
Перші кроки подорожі Фрості були куди більш важкими, чому кожний з ультрамарафонів: дівчина визначила для себе напрямок і могла прив'язати біг до свого середовища, знайти більше щиросердечної рівноваги й відчути себе більш укоріненої. Що було неясне, так це куди рухатися далі – і фізично, і морально. Однак під час зйомки в Данидіне одне фото надихнуло їх обох на думку про те, куди ця подорож може завести далі.
Дин так описує цей момент: « Під час зйомки ми переглядали її старі сімейні фото, і Фрості простягнула мені цей старий вицвілий знімок маленького білявого дівчатка посередині поля з папуасом у традиційному етнічному одязі. Вона прийнялася розповідати, як виросла тут і завжди мріяла повернутися. Це був той момент, коли, так сказати, зерно було посіяно. Ми розговорилися про це й про те, як Фрості дійсно прагла повернутися». И так історія одержала своє продовження.
У Діна було чітке бачення того, чого він праг досягтися за допомогою свого наступного фільму, як фільм повинен був сприйматися і яку історію розповідати, – і, як показала сама Фрості, це не був фільм про біг.
«Я вважаюся, що головним посиланням історії Фрості є те, що біг – це просто біг, простий рух. Те, що ти робиш, необов'язково говорить про те, хто ти. Ми занадто швидко вішаємо ярлики на людей. Щоб потім скласти їх у маленьку гарну коробочку, яку ми для них підібрали. Більша частина того, до чого ти вертаєшся й що пам'ятаєш, – це короткі моменти й враження, іноді лише скороминущі бачення чогось, що триває всього пари секунд. Наше життя – це набір таких моментів, і мені хотілося, щоб у фільмі відобразилися ті враження, які Фрості одержала під час поїздки в Папуа-Нову Гвінею. Фільм не про саму поїздку. В основі фільму – лише частина історії Ганни, і, як і у всьому її житті, біг теж там є присутнім: це – константа, але це не все й однозначно не те, що визначає її сутність».
Фрості коштує перед будинком свого дитинства в Папуа-Новій Гвінеї. Спогаду багаторічної давнини пробігають у неї перед очима. Дівчина знову говорить у камеру. Вона описує ті ж емоції, розповідає ту ж історію, що й майже два роки тому, але в її голосі вже більше рішучості, сили й упевненості – усього того, чого їй так не вистачало тоді. Коли Ганна говорить, її очі посміхаються, і з'являється відчуття, що все буде добре.
Біг – ще один аргумент, який змушує вірити, що всі так і буде. Біг – це шлях до дослідження й мандрам, спосіб подорожі вже сам по собі. Папуа-нова Гвінея не схожа на більшість інших місць для бігу по пересіченій місцевості. Тут нерозвинена інфраструктура й практично відсутня інформація про біг на острові. І культурно, і географічно Папуа-Нова Гвінея перебуває « за рамками» команди. « Папуа-Нова Гвінея захоплювала й пугала вас одночасно. Ви могли йти по вулиці, і ці більші й міцні остров'яни витріщалися на вас, не відводячи око, розумієте? Вони йшли прямо на вас, змушуючи вас думати: «Ну от і всі..». В останній надії на порятунок ви намагалися видавити із себе якась подоба посмішки, як раптом ці здоровані починали осяйно посміхатися. Вони різко перетворювалися в самого добродушного хлопців, яких ви коли-або зустрічали. У Папуа ці дивні метаморфози відбувалися буквально всюди, і в основному вас зустрічали тепло й дружелюбне, хоча часом бувало неспокійно. Мені видалося, що в Папуа немає «золотий середини», а є лише крайності: або всесвітня любов, або масова паніка, лементи й бійки. Це було грубе й красиво одночасно – суцільно протиріччя. Неймовірна країна!».
У країні, яка виглядає й відчувається рішуче «не такий» для західних громадян, одна людина виразно почуває себе у своїй тарілці: Фрості тут абсолютно будинку – це видне по тому, як вона насолоджується п'янкої енергією місцевого фестивалю Горока або бігає по непрохідних джунглях і високогір'ю. Під час підйому на гору Вільгельм знімальну групу супроводжувало плем'я Вандіке, якому належить земля, де розташована гора. «Було неймовірно спостерігати, як налагоджена взаємодія усередині племені. У всіх членів племені присутнє міцне почуття спільності й братерства. Усі наші провідники були з одного племені», – розповідає Дин. Можливо, режисер, знімальна група й бігун теж члени одного племені. У них була спільна подорож, і кожний відіграє свою роль у даній главі.
Таким чином, ще шматочок історії повіданий. Це поки не кінець, і багато питань усе ще залишилися без відповідей. Але це про життя в цілому, а не тільки про біг. Ця історія не закінчується фінішною стрічкою й медаллю. Так само, як Фрості й Дин, ми всі продовжуємо рухатися далі й писати глави наших особистих історій.
Дин Леслі – режисер з Південної Африки, чиї фото- і відеороботи об'єднані під брендом Wandering Fever. Також є засновником і власником успішної незалежної кінокомпанії The African Attachment. Дин Леслі проводив зйомки на всіх семи континентах – від далеких островів Антарктики до продуваються вітрами дюн Намібії. Його роботи відрізняються характерним візуальним стилем із чітким елементом оповідання, чергуються тонкими темами й тонами.